ЗАВМЕ́РЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до завме́рти. В Миколі все заціпеніло. Він сидів на гілці зіщулений, весь якийсь захололий, завмерлий (Загреб., Шепіт, 1966, 16); Таня стояла, завмерла, зачарована, заворожена отим дивовижним сплетінням веселощів і суму (Дім., І будуть люди, 1964, 175); З завмерлим серцем підходив [Матвій] вулицею до рідної хати (Ірчан, II, 1958, 307); Крізь білу гребінку березняка ще виднілись розкидані по низовині завмерлі танки (Гончар, IV, 1960, 59); Над аеродромом лютує хуртовина. В нерівному світлі прожекторів чітко вирисовуються обриси ракетоносця, завмерлого на своїй стоянці (Рад. Укр., 7.III 1963, 4); Надходив вечір. Троє підлітків де городами, а де глухою вулицею завмерлого, настороженого містечка бігли геть за околицю (Ле, Клен. лист, 1960, 73).

2. у знач. прикм. Без ознак життя; змертвілий. Той мовчки проволік завмерлого Скаміну до порога (Кол., Терен.., 1959, 265); Завмерлими вони [найпростіші організми] можуть бути дуже довгий, який завгодно час (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 176); * У порівн. — Я як стала на човні, так і задубіла. Холодна-холодна, мов завмерла (Коцюб., І, 1955, 341).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 53.