ЗАВИ́ДНА, присл. У час, коли надворі видно. [1-й чоловік:] Виїхали [мужики] завидна, ще й сонце так гарно світило (Кроп., II, 1958, 492); Нарочито кашляв під повіткою Карпо, і сусіди визирали з своїх дворів. Диво та й годі! Завидна, прилюдно, з самого ранку цілуються [Павло з Катрею] (Кучер, Трудна любов, 1960, 79); Міст перейшла [Галя] ще завидна. А коли вийшла бруківкою до станції, на переїзд, зовсім стемніло (Коз., Блискавка, 1962, 53).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 47.