ЗАВЕРЕЩА́ТИ, щу́, щи́ш, док., розм.
1. Почати верещати, пронизливо, різко кричати, пищати, вищати. — Ой павук!.. Ой лишенько! — заверещала Марта (Н.-Лев., III, 1956, 119); Отець Кабанович.. заверещав на все горло так, аби аж до хати голос дійшов: — Чому ви на роботу не йдете? Пияки, злодії! (Март., Тв., 1954, 39); Його [Дениса] довго не було, а тоді надворі прогримів постріл, на жіночій половині заверещали дівчата (Тют., Вир, 1964, 19); Я — тільки втихли їхні [артистів] кроки — заверещав з радості, підстрибнув на місці і почав ганяти по кімнаті… (Сміл., Сашко, 1957, 60).
2. перен. Почати видавати різкі пронизливі звуки. Пронизливо заверещав будильник (Собко. Стадіон, 1954, 210).
◊ Завереща́ти не свої́м го́лосом див. го́лос.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 42.