ЗАВДЯ́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗАВДЯ́ЧИТИ, чу, чиш, док.

1. тільки недок., чим, рідко що. Бути зобов’язаним кому-, чому-небудь чим, за що; мати що-небудь завдяки кому-, чому-небудь. Особливо з матір’ю.. ми були у великій приязні і власне їй завдячую я нахил до всього гарного та любов і розуміння природи (Коцюб., III, 1956, 233); Йому, Оленчукові, завдячує він тепер своїм життям (Гончар, II, 1959, 61); Зберегли вони своє життя в концтаборі, незважаючи на бруд, хвороби, голод і холод, лише завдячуючи силі молодого організму і міцній волі (Коз., Гарячі руки, 1960, 116); Все живе на Землі завдячує своїм існуванням Сонцю (Наука.., 5, 1963, 3).

2. рідко. Відносити на чийсь рахунок, бути вдячним кому-небудь. — Ах, Івасю мій, любий мій, тобі одному маю завдячити, що ти мені відкрив дорогу, показав шлях до свого нового світу (Фр., IX, 1952, 434); Він зауважив, що сьогоднішній борщ є шедевром кулінарії, але він не знав, кому завдячити його високу якість (Гур., Наша молодість, 1959, 59).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 41.