ЗАБУ́ТИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до забу́ти 1, 3. Людьми забутий і богами, Сиджу я осьде над потоком (Фр., XIII, 1954, 46); Вода зараз підхопила пліт, поволі обернула його й понесла вниз укупі з харчами, забутими на плоту (Коцюб., І, 1955, 356); // забу́то, безос. присудк. сл. Завтра відпливає щорічна традиційна екскурсія Дніпром до Канева, на могилу Тараса Шевченка, і їх [дівчат] забуто. Запрошень не одержали (Ю. Янов., II, 1954, 88).

2. у знач. прикм. Який не зберігся, не утримався в пам’яті. Галя спинялася в розмові й тріпала рукою, силуючись нагадати собі забуте слово (Март., Тв., 1954, 442); У серце пливуть-напливають забуті Чуття молодії (Фр., XIII, 1954, 430).

3. у знач. прикм. Залишений без уваги; покинутий. І очі не бачать — Ні тихої хатиночки В забутому краю, Ні тихої долиночки (Шевч., І, 1951, 290); Серед забутого місця пролягала широка дорога аж на гору (Мирний, IV, 1955, 159); // Занедбаний. Позаростали подорожником та лопухом стежки-доріжки, в забутій канаві біля просіки привільно розкинула зелену плахту жалка кропива (Донч., IV, 1957, 115).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 33.