ЗАБУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док., розм. Почати бурчати; обізватися бурчанням. — Отак завжди. Вип’є та й лізе межи очі! — сердито забурчав Василь (Мирний, IV, 1955, 147); По кутках заворушились і забурчали розбуркані пасажири (Вас., І, 1959, 357); * Образно. Мотори забурчали глухіше (Собко, Біле полум’я, 1952, 304); // безос. Почувся солодкий запах теплої паляниці, аж спазмами горло звело, а в животі забурчало (Збан., Сеспель, 1961, 164).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 33.