ЗАБУ́ДЬКО, а, ч., с. і ж., розм. Людина, що легко, швидко забуває. Син був таким забудьком, що коли вийде на дворище із своєї хижі, то не знає, де стоять двері (Калин, Закарп. казки, 1955, 98); [Хоростіль:] Як бачу, забудько з вас, панно Юліє! (Фр., IX, 1952, 199); З її [вожатої] легкої руки на табірному подвір’ї з’являється така собі «Дошка юних забудьків» на якій висять на гвіздочку чиїсь забуті труси, чиїсь балетки, чийсь картуз… (Гончар, Тронка, 1963, 221).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 32.