ЗАБОЛІ́ТИ, ли́ть, док.
1. у кого, рідше кому. Почати боліти (про тіло, яку-небудь частину його або ушкоджене місце). Заболіла головонька, Заболів живіт, Упав чумак коло воза,Упав та й лежить (Шевч., II, 1953, 127); У дитини заболить пальчик, а у матері серце (Номис, 1864, № 9214); Гуля заболіла так, неначе хто сунув у тім’я розпеченим залізом (Н.-Лев., II, 1956, 318); Потім я відчув, ніби війнуло на мене свіже повітря, і мені заболіла рука (Досв., Вибр., 1959, 184); // у чому, безос. З’явитися, відчутися (про біль). Одразу тукнуло й заболіло в грудях (Головко, II, 1957, 155).
◊ Се́рце заболі́ло; Душа́ заболі́ла — з’явилося почуття великого жалю, туги, журби. Бачила [стара], як Йосип щиро богу молився, як він зісох — подався. Заболіло серце старої (Мирний, IV, 1955, 41); Полилась по срібній ночі Срібна пісня солов’я… Защеміла, заболіла Вся душа моя (Олесь, Вибр., 1958, 96).
2. кого, розм. Те саме, що вра́зити1 2. Це так заболіло її, чуйну на всяку образу, що вона зарилася в качани і так в гірких думках пролежала до вечора (Коцюб., І, 1955, 269); Мене відразу заболіла та ввічливість, з якою твоя мати привітала мене (Вільде, Троянди.., 1961, 35).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 25.