ЗАБЛУКА́ТИ, а́ю, а́єш, док.
1. Випадково зайти, потрапити куди-небудь; забрести. І в темну пущу раз я заблукав (Фр., XIII, 1954, 129); Гордій почав розказувати, що зовсім випадком зайшов сюди і якби не заблукав у цей ліс, то, мабуть, і не прийшов би до неї (Гр., II, 1963, 119); Рідко-рідко заблукає сюди і кудлатий вуйко-ведмідь покачатися в теплій травиці… (Козл., Мандрівники, 1946, 3).
2. Збитися з правильного напрямку, втратити просторову орієнтацію; заблудити. Треба було тільки дивуватися, як така маленька істота [хлопчик] ні разу не спіткнулася, не заблукала в лісах (Ю. Янов., II, 1954, 12); Дівча боялось заблукати в численних коридорчиках старого графського гнізда (Донч., III, 1956, 60).
3. З’явитися (про усміх, думку і т. ін.). Видко, вдоволений був [Заремба] оглядинами, бо на устах його заблукав усміх (Оп., Іду.., 1958, 471).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 24.