ЖУ́РНО.
1. Присл. до журни́й. Журно в хаті Сидять матуся, батько мій (Нагн., Пісня.., 1949, 110); Десь на леваді співали дівчата тихо й журно (Головко, І, 1957, 60); Над Десною журно хилились старі дуплаві верби, з жалем ронили напівжовклі продовгуваті листочки (Збан., Малин. дзвін, 1958, 152).
Жури́тися жу́рно, нар.-поет. — дуже журитися, сумувати, печалитися. Розважайте дівчиноньку, Що журиться журно! (Нар. лірика, 1956, 34).
2. у знач. присудк. сл. Про почуття смутку, туги, печалі; сумно, печально, тужно. Чогось їй було сумно, чогось було журно (Коцюб., І, 1955,108); Журно стало і наче порожньо на серці в Орисі (Автом., Так народж. зорі, 1960, 245); // без кого — чого, від кого — чого, із спол. щ о. Про почуття жалю, смутку за ким-, чим-небудь, за втратою когось, чогось. Дівчинці було вдома без батька журно й непривітно (Донч., IV, 1957, 157); Журно [йому], що все безповоротно минуло, і він так нічого гарного і не побачив у своєму родинному житті (Сенч., Опов., 1959, 56).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 549.