ЖОНА́, и́, ж.

1. нар.-поет. Заміжня особа стосовно до свого чоловіка. [Калеб:] Так, брате Джошуе, хай прийде Дженні і скаже нам, чи обіцяв їй Річард її узяти за жону (Л. Укр., III, 1952, 66); Ярина навіть сказала, що вона козацька жона, і що козак її десь воює з поляками (Панч, Гомон. Україна, 1954, 345).

2. розм., рідко. Те саме, що жі́нка 1. Коли Слободянські сторони доводилось переїздить, то чували, — стара жона викопала печери у крейдяній горі (Вовчок, І, 1955, 180).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 543.

Жона́, ни́, ж.

1) Женщина.

2) Жена. Чужі жони хорошії як макув цвіт. Чуб. V. 215. Ти не будеш мені мужем, я тобі жоною. Мет. 70.

3) Названіе хороводной весенней игры. Грин. ІІІ. 104. Ум. Жонухна. Ой жоно ж моя, жонухно, ревнивее серце моє. Грин. ІІІ. 105.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 491.

жона́ —

1) див. жі́нка 2;

2) народ­на хороводна весняна гра.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 225.