ЖО́ЛУДЬ, я, ч. Плід дуба. Капають від часу до часу напівдостиглі жолуді з дубів (Фр., VI, 1951, 149); Ми збирали з сином жолуді дубові, І про день майбутній я казав синкові (Рильський, II, 1956, 181).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 543.

Жо́лудь, дя, м. Желудь. Сюди-туди дубину стрепену — посипались жолуді в пелену. Н. п. Ум. Жо́лу́дя́к. Мнж. 1. Ув. Жолудя́на.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 490.

жо́лудь — плід дуба; за кількістю плодів угадували погоду й майбут­ній урожай, — «жолудів багато, а грибів мало — зима холодна буде», «як жолудів є багато, буде цього року добре жито». Сюди-туди ду­бину стрепену — посипались жолуді в пелену (пісня); Жолудь який малий буває, а з нього великий дуб вирос­тає (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 225.