ЖНЕЦЬ, женця́, ч. Той, хто жне хлібні рослини. Всі женці стояли мовчки; в їх руках наче заклякли жмені жита та серпи (Н.-Лев., II, 1956, 186); — У Кирила золоті руки! Він і швець, і жнець, і в дуду грець… (Коп., Хата хлопчика.., 1957, 4).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 538.

Жнець, женця́, зв. Же́нче, м. Жнець. Ой. на горі та женці жнуть. Макс. 105. Ум. Же́нчик. Наша пані пишна проти женчиків вийшла. Чуб. ІІІ. 234.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 488.

жнець (зменшено-пестливе — же́нчик; ж. жни́ця) = жнива́р — той, хто жне хлібні рослини, зби­рає врожай; хлібороба цінували за зібраним урожаєм, за його вправ­ністю на хлібній ниві, — «який жнець, такий снопець», «злому женцеві кожний серп злий», «ли­хий жнець — дзень, дзень, аби ми­нув день», «лихий жнець ніколи не має доброго снопа». Ой на горі та женці жнуть (пісня); І швець, і жнець, і в дуду грець (прислів’я — у значенні «до всього вдатний, на всі руки майстер»); Наша пані пишна проти женчиків вийшла (П. Ку­бинський); Вийшли женці в поле жати та й забули серпи взяти (приповідка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 223-224.