ЖЛУ́КТО, а, с. Посудина, видовбана з стовбура дерева, в якій золять білизну, полотно. Вона вибрала сорочки з жлукта, пішла на ставок прать (Н.-Лев., II, 1956, 288); Кращі майстри вивезли на продаж свої діжки, відра, кадуби, бодні, жлукта (Кучер, Дорога.., 1958, 170); * У порівн. Круглий, як жлукто, Роман Маркевич, хоч і запопадливий до питва, проте щасливої вдачі — він ніколи не впивається (Горд., І, 1959, 69).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 537.

Жлу́кто, та, с. Родъ кадки, выдолбленной изъ цѣльнаго дерева, какъ улей— безъ дна; служить для бученія бѣлья или полотна. ХС. IV. 55. Жінка приводить його (чорта) до жлукта та й каже: «ставай раком у жлукто!» Чорт уліз у жлукто. Рудч. Ск. І. 56. Ум. Жлу́ктечко.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 487.

жлу́кто — видовбана зі стовбура дерева старовинна висока посуди­на, в якій золили (відбілювали) бі­лизну, полотно; приспівують: «На жлукто спіткнулась, на корито впала, вийшла заміж за п’яницю, навіки пропала». Жінка приводить його [чорта] до жлукта та й каже: «Ставай раком у жлукто!» Чорт уліз у жлукто (казка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 223.