ЖИ́ТО, а, с.

1. Злакова рослина, зерна якої використовуються для виготовлення хліба. Вилітали запорожці На лан жито жати; Жито жали, в копи клали (Шевч., І, 1951, 203); Ти пам’ятаєш, як косили ми в полі жито, як порвав я косу (Сос., II, 1958, 369); * У порівн. Захвилювалась вода, мов жито від вітру. Покотилась валами до берега (Коцюб., І, 1955, 143).

2. Зерно цієї рослини. Я часто й спав у насінні, — в житі, в просі, в ячмені й горосі на печі (Довж., І, 1958, 28).

3. тільки мн. жита́, і́в. Поля з ростучими на них рослинами жита; самі рослини цих полів. Минав я полоси житів (Щог., Поезії, 1958, 375); Хилить вітер жита понад шляхом (Тич., І, 1957, 25).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 533.

Жи́то, та, с. Рожь. Не вважай на врожай, а жито сій, то хліб буде. Ном. №5845. Жита. Всходы, засѣянныя рожью поля. І повіявся гень поміж житами, тільки шапка та поверх колосся. Хата. 179. Іде полями та житами до матері в гості. Рудч. Ск. І. 209. Ум. Жи́течко, жи́тце. Загнали в клуню поросючку і восьмеро поросят, там і житцем їх підгодовуємо. Г. Барв. 244.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 486.

жи́то (зменшено-пестливі — жи́­течко, житце́) —

1) злакова рос­лина, зерна якої використовують для виготовлення хліба, а також зерно цієї рослини; житом (слово споріднене із жити, життя) у народі називали не лише власне цей злак, але й пшеницю, яку, наприклад, на півдні більше куль­тивували, й кукурудзу, де народ жив тільки з неї; жито як хліб, ос­нова життя людини, вимагає до себе пильної уваги, і хлібороб це добре розумів, тому й кажуть: «Жито говорить: «Сій мене в золу, аби в пору!» — Овес каже: «Топчи мене в грязь, а я буду князь»; здавна підмічено: «Жито два тижні ко­лоситься, два тижні відцвітає, два тижні наливає, два тижні підсихає та два тижні поклони б’є — жати себе просить: «Поспішай, каже, бо зерно спливе!»; рослина — символ плодючості і багатства, тому часто є дійовою особою в ритуалі, осо­бливо весільному (вносять сніп жита в хату і ставлять на покуті, також використовують зерно жи­та, обсипаючи ним молодих,— «щоб їм добре жилося», «на щас­тя»); сніп жита (як одне життя) вноситься в хату й на Різдво, ста­виться також у головах молодих при першій постелі; пора визрі­вання злаку часто порівнюється з віком людини, перемінами в її житті («Жито половіє, а козак ро­бити не вміє»); про пору виходити дівчині заміж свідчать такі слова дочки, звернені до матері: «Ой час, мати, жито жати, бо колос схилив­ся, пора й мене заміж віддать, боголос змінився»; як дар Божий жи­то постає в щедрівках: святий Ілля ходить по дворах і «носить житяну пугу, де він махне, там жито рос­те»; як символ життя жито клали під хату, коли її будували; як сниться жито, то на довге життя; настій із житнього цвіту давали пити жінці при пологах; стоптане жито символізує знівечене життя: «Ой у полі жито копитами збито, Під білою березою козаченька вбито»; житяний колос символізує парубка: «Ой Василю, Василечку, житяний колосочку, Ні по чім тебе не пізнаю, як по голосочку»; за народними повір’ями, час, коли «цвіте жито», небезпечний для жи­вих, бо тоді мерці виходять на світ і мають велику силу; із цим злаком пов’язана стародавня хліборобська прикмета,— «поїхав жито сіяти — шапка впала — не оглядайся»; про родючість жита існує така прикме­та: «Засіяне при північному вітрі жито родить краще»; перепале­ному житу й житньому борошну приписують лікувальні властиво­сті, зокрема від лишаїв і набряків. За моє жито та мене й побито (приказка); Не вважай на врожай, а жито сій, то хліб буде (при­казка); у сполученні: ходи́ти в жи́­то — кохатися. Не за те бито, що ходила в жито, а за те, що дома не ночувала (М. Номис);

2) жита́ — засіяні житом поля. Жита рос­туть, як з води йдуть (приказка,); Іде полями та житами до матері в гості (казка); Минав я полоси жи­тів (Я. Щоголев).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 221.