ЖИВОМО́ВНИЙ, а, е. Власт., характерний живому мовленню, який уживається в розмові. Т. Г. Шевченко з’єднав усе краще, все життєздатне в старій літературній мові, насамперед живомовні, історичні, а найбільше пафосні, високі елементи з живим, бурхливим і сяючим океаном народної мови (Мовозн., XVII, 1962, 20); Нечуй-Левицький створив напрочуд колоритні живомовні діалоги, які міняться всіма барвами народного гумору (Рад. літ-во, 5, 1963, 113).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 683.