ЖЕ́РТО́ВНИК, а, ч.
1. Спеціальний стіл або взагалі те місце, де клали жертву, яку, за релігійними обрядами, приносили богам. [Левіт:] Л святий жертовник? Стоїть він цілий. [Тірца:] Тільки без жертов (Л. Укр., II, 1951, 158); Богам приносили [херсонесці] в жертву тварин, птиць і злаки. Жертовники і олтарі стояли на площі перед храмами (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 307); * У порівн. Полум’яні язики з кількох вогнищ, розкладених по селу, неслися у небо, як з жертовників… (Ле, Наливайко, 1957, 302).
2. Стіл у православній церкві, на якому виконуються різні обряди. [Гавриїл:] Коли ми говіли, я бачив тільки шматок вівтаря крізь царські двері, що посередині. А тут все перед очима. І престол, жертовник, і все (Мик., Кадильниця, 1959, 36).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 522.