ЖЕРДИ́НА, и, ж.
1. Довгий, тонкий, без гілок кусок дерева; ключина Антін Рибка стояв на свому подвірні і.. стругав довгу жердину (Коцюб., II, 1955, 430); Іван стояв на передньому краї плота, вправно орудував жердиною й вигукував: — Кермуй, батьку, прямо! (Чорн., Потік.., 1956, 6); * У порівн.Була і цариця в колі придворних дам, худа й висока, як жердина, з тонкою шиєю (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 316).
2. розм. Те саме, що же́рдка 1. Наталка потягнула з жердини білий Назарів кожушок, накинула на голову платок (Коз., Серце.., 1947, 148).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 520.