Же́льман, на, м. Родъ игры, родъ весенняго хоровода. А ми як колись малими гуляли з вами і в жельмана, і веснянок співали. Левиц. Пов. 106.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 478.

же́льман = зе́льман — старовин­на народна гра, різновид весняно­го хороводу; «їде, їде Зельман!» — радісно вигукувала молодь, виводячи веснянкові танки навколо церкви; назва, можливо, пов’язана з якоюсь історичною особою, яка із ключаря-орендаря, що відмикає церкву, перетворилася на міфіч­ного ключаря, що відмикає вес­ною небо і сонце; у нього вірили наші предки, як у силу пробуджен­ня весняної природи, пop. вірш Б. І. Антонича «Зельман»:

Закрутився світ безкраїй, зелень на землі й на небі.

Ой, дівчатам заплітають у волосся сонця гребінь.

День зелений, день хрещатий, герці радісних лошат.

В пісні важко передати те, чим крилиться душа.

Їде Зельман білим возом, тропарями дзвонить ранок.

О, скажи, весільна лозо,

чому в серці хмільно й п’яної

А ми як колись малими гуляли з вами і в жельмана, і веснянок спі­вали (І. Нечуй-Левицький).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 217.