ЖЕ́ВРИВО, а, с., рідко. Те саме, що по́лум’я. Біля вогнища порався, роздуваючи жевриво, бородатий літній чоловік (Скл., Святослав, 1959, 77); * Образно. Ні з сього ні з того почув Іван, як.. жевриво встиду обілляло все його тіло (Фр., III, 1950, 136).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 518.