ЖЕБРА́К, а́, ч.

1. Людина, яка живе з милостині; старець. Хата, до котрої ми зайшли, то була напіврозвалена — стара кучка, житло старого діда жебрака (Фр., І, 1955, 70); Безногий Шпулька був головою корпорації київських жебраків — це він визначав кому, коли й в якому районі жебрачити (Смолич, Мир.., 1958, 73); * У порівн. Коли б не це, я, напевне, попросив би в неї шматочок хліба, як жебрак (Сміл., Сашко, 1957, 143).

2. Дуже бідна людина. — Тебе хотять сватать багатирі, а не такі жебраки, як ми самі (Н.-Лев., III, 1956, 331); — Золото моє пропало… Лишився жебраком… хоч по світу йди з торбою… (Шиян, Гроза.., 1956, 100).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 517.

Жебра́к, ка́, м. Нищій. Не пішла дівка за козака, тілько пішла за жебрака. Чуб. V. 915.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 477.

жебра́к (ж. жебра́чка) = жебра́н —людина, яка живе з милостині; старець, який ходить на жебри, тобто на збирання милостині (звідси ходити на жебри — проси­ти милостиню; кажуть: «Пішов дід на жебри, та не мав у що хліба класти»); у переносному значен­ні — бідна, злиденна людина. Не пішла дівка за козака, тільки пішла за жебрака (П. Чубинський); Жебрах ходить, хліба просить (П. Чубинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 217.