ЖБУРНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех. і неперех., ким, чим, розм. Однокр. до жбурля́ти. Четвертий лежав, читав та як жбурне книжкою під поріг! (Свидн., Люборацькі, 1955, 157); Човна жбурнуло вбік, пасажири інстинктивно вхопилися руками за борти (Гончар, Новели, 1954, 55); Наче не слова він жбурнув в обличчя зрадливій дівчині, а всього себе, все своє нутро — з болем, з кров’ю, з розпачем (Дмит., Наречена, 1959, 190); * Образно. Блиснули в сонці далі прозорі, Вітер жбурнув за ліси багрянці (Шпорта, Вибр., 1958, 54).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 515.