ЖАРГО́Н, у, ч. Мова якоїсь соціальної чи професійної групи, що відрізняється від загальнонародної наявністю специфічних слів і виразів, властивих цій групі. Крім територіальних діалектів, бувають ще й «класові» діалекти, жаргони, які не мають жодних елементів своєї граматичної будови (Нариси з діалектології.., 1955, 4); Твори Шекспіра, Шіллера, Пушкіна на жаргоні акторів і театральних робітників звуться «готичними» п’єсами (Моє життя в мист., 1955, 117); // Умовна, штучна говірка, зрозуміла лише в певному середовищі; арго. Взявши під паху свою шапку — в нашім [учнівськім] жаргоні се була «обергірканя», — звільна, хлипаючи, пішов із класу (Фр., IV, 1950, 238); — Перекажіть своїми словами.. — Навряд чи зумію. Тут він [Сава] пише таким спеціальним жаргоном (Головко, II, 1957, 481).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 509.