ЖАЛІ́ННЯ¹, я, с. Дія за знач. жали́ти. Жалили [медузи] ноги, тіло від них щеміло, мов від кропиви, але не так самого жаління Тоня боялась, — просто були їй нестерпні слизькі доторки цих морських потвор (Гончар, Тронка, 1963, 225).

ЖАЛІ́ННЯ² , я, с., розм.

1. Почуття жалю, смутку; співчуття. Сльози [в дівчини] покотилися, посипались по личку. Тронулося серце Павла, та наче не з жаління, наче з радощів (Вовчок, І, 1955, 149).

2. Дія за знач. жалі́тися 1. Не дуже й докучав [Левко] жалінням Горпині, а тільки було все Ївзі розказує, що він страждає (Кв.-Осн., II, 1956, 256).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 504.

I. Жа́ління, ня, с. Жаленье.

II. Жалі́ння, ня, с.

1) Сожалѣніе, соболѣзнованіе. Усі до Марусі молодиці з питаннями та з жалощами, усі старі баби з радами та з науками. Тільки Маруся на усі питання і на ради усі: «він мені добрий і любий….» МВ. ІІ. 181.

2) Жалоба. Як став підростати, так уже не дуже й докучав жалінням Горпині, а тілько було все Ївзі росказує, що він страждає. Кв.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 472.