ЖАЛІБНИ́ЦЯ, і, ж,

1. заст. Жін. до жалібни́к. Приходили раз по раз люди одвідати нас, а найбільш тих молодиць-жалібниць убігало, що вони було в нас і нащебечуться і наплачуться (Вовчок, І, 1955, 232); [Зінька:] Жалібниць багато, та допомоги ані гич! (Кроп., II, 1958, 20); Боровик посміхнувся до дружини. — Ти в мене жалібниця. Турбуєшся за людину (Збан., Переджнив’я, 1955, 64); * Образно. А ліра голосить, квилить жалібниця, — «Сирітки» сліпець починає (Л. Укр., І, 1951, 345); // фольк. Епітет люблячої матері, сестри, взагалі співчутливої жінки. Журився дуже батько Грицьків, матері ж жалібниці у його не було, так як і в Настусі (Барв., Опов.., 1902, 453); — Ой, летіть, синиці, Де рідні сестриці, Нехай мене одвідають Мої жалібниці! (Укр.. лір. пісні, 1958, 423); * У порівн. Чорніє здалеку свіжа могила, а над нею похилились білі берези, мов сестри-жалібниці над братовою могилою… (Коцюб., І, 1955, 182).

2. заст. Медсестра. На гімназіальному дворі стояли кухні, сновигали санітари, жалібниці, лікарі (Кач., II, 1958, 57); Сестри-жалібниці — дружини робітників. Одна з них пише листа біля ліжка пораненого (Довж., І, 1958, 55).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 503.

Жалібни́ця, ці, ж. Сострадательная женщина. І жалібниці, і порадниці образилися, покинули Марусю: нехай же терпить, коли така. МВ. ІІ. 181. Это слово является въ поэзіи обычнымъ эпитетомъ любящей матери или сестры. Братчики роздяглії Кирила Тура, а в Петра аж мороз пійшов по-за шкурою, як побачив він білу його сорочку, що сестра-жалібниця шила й мережила, усю в крові, ще й поприкипала до ран. К. ЧР. 281. Та батькові й неньці поклоняйся, та моїм же братікам-порадничкам, та моїм же сестрицям-жалібницям. Чуб. V. 370. Матері-жалібниці у його не було. Г. Барв. 453. Ум. Жалібни́чка. До отця, до неньки покланяйся…. до моїх сестричок-жалібничок. Чуб. V. 316.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 472.