ЖА́ЛІБНИ́Й, жа́лібна́, жа́лібне́.

1. Який виражає тугу, печаль; журливий. — Сидить було вона кінець стола, шиє сорочку та все співає, та таких же тобі пісень смутних та жалібних (Н.-Лев., І, 1956, 61); Думки рояться, снують то сумні, то патетичні, то гнівні, то жалібні (Збан., Єдина, 1959, 337); * Образно. Осінь жалібна минула, мов стара вдовиця (Уп., Вірші.., 1957, 27).

2. Стос. до жалоби (див. жало́ба 1, 2); траурний. Люди якісь залякані, сумні, жінки в жалібних чорних крепах, у мужчин тільки чорні краватки (Коцюб., III, 1956, 354); Полковий оркестр грав жалібний марш (Шиян, Гроза.., 1956, 433).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 503.

Жалібни́й, а́, е́.

1) Жалобный, грустный, тоскливый. Вдова теє забачала, жалібнії слова промовляла. Макс. (1849), 87. Заспівали вони тіх жалібних пісень, що молода прощається з чорною косою, дівочою красою, з батьком та матіррю. Левиц. І. 21.

2) Минорный (въ музыкѣ). КС. 1892. III. 384. Ум. Жалібне́нький, жалібне́сенький. Ой ти, соловей, ти, манесенький… а на голосочок жалібнесенький. Чуб. V. 759.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 472.