ЖА́ЛОЩІ, ів, мн.

1. Пригнічений настрій, що викликається бідою, нещастям, невдачею і т. ін.; туга, скорбота. Зібралося Анні на тугу й жалощі, і вона.. силкувалася вилити їх піснею (Фр., І, 1955, 61); Вони [спогади] ..ятрили серце дівоче, завдаючи йому болю та жалощів, від яких хотілося плакати (Шиян, Гроза.., 1956, 50).

2. Те саме, що жаль¹ 2; жалість, співчуття. Головним почуттям моїм до нього [товариша] були жалощі (Л. Укр., III, 1952, 687); В Зіньчиній душі наростає біль і образа, жалощі до самоі себе (Шиян, Баланда, 1957, 156); — Не за тим я прийшла і жалощів мені ваших не треба (Собко, Справа.., 1959, 111).

3. рідко. Незадоволення з приводу чого-небудь; скарги, нарікання. — А що, Грицьку, чи пшениця вродила? — почне бувало здалека Лушня, натякаючи на завсідні жалощі Грицькові (Мирний, II, 1954, 289).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 506.

Жа́лощі, щей и щів, ж. мн.

1) Скорбь, печаль. Прийми, матінко, віночок з ярої рути, з сердечок. — За жалощами не прийму, за слізоньками не бачу. Свад. п. Никла трава жалощами, гнулось древо з туги: дознавали наші предки тяжкої наруги. К. Досв.

2) Соболѣзнованіе, сожалѣніе. Тоді усі до Марусі: молодиці з питаннями та з жалощами, усі старі баби з радами. МВ. ІІ. 181.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 473.