ЕПІ́ТЕТ, а, ч. Художнє означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії. Образні засоби твору ["Платон Кречет"] — метафори і епітети — надають мові Ліди ліричного відтінку і допомагають передати її настрій (Укр. літ., 10, 1957, 148); // Слово або вираз, яким називають, характеризують кого-, що-небудь, як правило, з негативного боку. Начко, сидячи в кріслі.., обкидав Регіну найгіршими епітетами (Фр., VI, 1951, 243); Лисун був не з полохливих і кинув кілька образливих епітетів на адресу Черкащина (Дмит., Розлука, 1957, 82).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 484.