ЕМПІРИ́ЗМ, у, ч.

1. Напрям у філософії, який єдиним джерелом пізнання вважає чуттєве сприймання і досвід, а значення теоретичних узагальнень і логічного мислення недооцінює або зовсім заперечує.

2. книжн. Схильність до практичної діяльності на шкоду теоретичним узагальненням. Під впливом реакційних напрямів у мовознавстві [в Болгарії — до 1944 р.] переважали емпіризм і еклектизм (Мовозн., XIV, 1957, 131); Механіцизм 20-х років був своєрідною ревізією марксизму, спробою підмінити філософію діалектичного матеріалізму механіцизмом і неопозитивізмом, а природознавство звести до голого й безпорадного емпіризму (Ком. Укр., 5, 1963, 66).

◊ Повзучий емпіризм, зневажл. — вивчення окремих фактів без розкриття їх зв’язків і законів розвитку, вузький діляцький підхід до явищ, що вивчаються. [Овчаренко:] От почитайте тези — повзучий емпіризм! Все зводять тільки до кормів (Корн., II, 1955, 309).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 477.