ЕЙ, виг.

1. Уживається при потребі окликнути, підізвати кого-небудь, звернутися до когось. — Ей, дядечку, швидше будемо писати, Бо хочеться спати і вам і мені (Шевч., II, 1953, 54); -Ей, стій! — донісся до них гучний голос із саду (Мирний, IV, 1955, 224).

2. Уживається при вираженні незадоволення, досади, безнадійності і т. ін. — Ей, така мені робота, то ліпше не треба! Вам тільки дарма гроші давай! (Л. Укр., III, 1952, 665); — Ей, не хотілось мені на ту Бессарабію — так не хотілось, як живцем у яму.., (Коцюб., I, 1955, 140).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 454.

Ей меж.

1) Выраженіе неудовольствія и угрозы. «Ей, Хведьку вчись! ей, схаменись!» Так панотець казав своїй дитині: «Шануйсь, бо, далебі, колись тму, мну, здо, тло спишу на спині!» Г. Арт. (О. 1861. III. 109).

2) Эхъ, нѣтъ. Ей, де там! Желех. Оттепер же я тебе з’їм, кобило! — Ей, вовчику, голубчику, не їж мене! Рудч. Ск. І. 7.

3) Эй. Ей, нуте, беріться! Ном. № 10892.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 464.