ДІДІ́ВЩИНА, и, ж.

1. Спадщина від діда (у 1, 4 знач.). — Воно наше було за дідів, за прадідів! — Еге! За дідів було так, а за внуків буде інак! От іще нас перше попотягають по судах добре за ту дідівщину! (Л. Укр., III, 1952, 477).

2. Давні, дідівські часи. Свідок слави, дідівщини З вітром розмовляє (Шевч., І, 1951, 60).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 299.

Діді́вщина, ни, ж.

1) Дѣдовщина, наслѣдіе, оставшееся послѣ дѣда.

2) Время, въ которое жили дѣды. Свідок слави дідівщини з вітром розмовляє, а внук косу несе в росу, за ними співає. Шевч. 48.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 389.

діді́вщина = діди́зна — спадщина, що залишилася після діда (у висо­кому звучанні — від предків, пра­щурів); також давні дідівські часи. Наша батьківщина й дідівщина, і наша держава в Кривді (І. Нечуй-Левицький); Свідок слави, дідівщини З вітром розмовляє (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 188.