ДІВЧА́ЧИЙ, а, е. Прикм. до ді́вчина; // Власт. або належний дівчині. Дівчача слава — як біле полотно: пилинка впаде, то і видно (Кв.-Осн., II, 1956, 355); В Марії якось свитка сама з плеча впала. Кинула на стіл її, на купу дівчачої одежі (Головко, II, 1957, 98).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 298.

Дівча́чий, а, е = Дівочий. Чого ж голосиш там? чого нявчиш дівчачим голоском? Сніп. 21. Ой хлоп’яча біда — у некрути брати, а дівчача біда — нерідная мати. Чуб. ІІІ. 892. Дівча́чий бог. Шуточное названіе аиста. Лохв. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 387.