ДІБРО́ВА, и, ж. Листяний ліс на родючих грунтах, у якому переважає дуб. Пішов шелест по діброві, Шепчуть густі лози (Шевч., І, 1951, 6); Діброви відзначаються різноманітністю породного і видового складу (Лісівництво.., 1956, 14); * У порівн. Шум гув у її голові: то шумів, як вітер між соснами, то шелестів, як зелена діброва (Н.-Лев., II, 1956, 98).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 296.

Діброва, ви, ж. Дубрава. Ой ночують чумаченьки в степу край дороги, роспустили сірі воли по зелені діброві. Бал. 28. Ум. Дібрівка, дібрівонька. Чуб. V. 4. Ой зелена моя дібровонька, ой бідна ж моя головонька, ой рано ж тебе спустошено, на сіно траву покошено. Чуб. Шумить, гуде дібрівонька. Чуб. V. 4.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 386.

дібро́ва (пестливі — дібрі́вка, дібрі́вонька, дібро́вонька) = дубро́ва (пестливе — дубро́вонька) — листя­ний ліс на родючих ґрунтах, у яко­му переважає дуб (звідси назва); в народних піснях символізує дівчи­ну: «Ой зелена дубровонько, чом не гориш, але куришся? Ой моло­да дівчинонько, чом не робиш, але журишся?»; суха або підпалена діброва — засватана дівчина, зеле­на діброва — дівчина на виданні; з дібровою пов’язані народні погодні прикмети, — «діброва взимку почорніла — на відлигу й бурю», «зашуміла дібровонька — на пого­доньку». Пішов шелест по діброві. Шепчуть густі лози (Т. Шевчен­ко); Ой ночують чумаченьки в сте­пу край дороги, розпустили сірі воли по зеленій діброві (пісня); Шумить, гуде дібрівонька (П. Чубинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 185.