ДЯ́ТЕЛ, тла, ч. Лісовий з довгим, гострим та міцним дзьобом птах, який добуває їжу з щілин кори дерева. Дятлові доводиться дерево дзьобом колупати і з-під кори комах видовбувати (Коп., Як вони.., 1961, 56); Дятел зустрічається скрізь у лісовій і лісостеповій смузі УРСР (Корисні птахи.., 1950, 53); * У порівн. Попереду, мов дятел, глухо тутукав кулемет (Панч, В дорозі, 1959, 86).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 451.

Дя́тел, тла, м. Дятелъ. Чорт би дятла знав, як би не його ніс. Чуб. І. 250.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 462.

дя́тел = жовна́ [зеле́на, тарча́ста, чо́рна] (дятленя́ — пташа дятла; зменшено-пестливе — дятленя́тко) — лісовий з довгим, гострим та міцним дзьобом птах, який добу­ває їжу з щілин кори дерева (пop. загадку: «Прилетіли улани, зелені в них жупани, червоні шапочки, рубають пень у трісочки»); народ­ні назви — клюй-де́рево, клюй-ду́б; священний птах небесного вогню; в’є своє гніздо у хмарнім дереві, і гніздо це, закуте зимовими холо­дами, відкривається навесні гілкою-блискавицею; за повір’ями, птахи нібито знають розрив-траву, якою можна відчинити будь-який замок; були поширені ворожіння про сприятливе чи несприятливе значення стуку дятла для подо­рожніх; коли дятел стукає в ріг ха­ти, цим віщує смерть. Чорт би дятла знав, якби не його ніс (П. Чу­бинський); Хто би дятла й знав, якби не його дзьоб (приказка); Жовна там кору На липі подовбе (П. Гулак-Артемовський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 210.