ДЯ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., кому, чому, без додатка і з спол. щ о. Висловлювати, виражати подяку, бути вдячним за щось. Хазяїн.. став дякувати Трохимові, що він такий вірний (Кв.-Осн., II, 1956, 406); — Ти б ще дякувала, що тобою не гордують, що так привітно з тобою обходяться (Мирний, IV, 1955, 145); [Орися:] Напоїла ото я коня, він дякує і далі пита: чи будеш, каже, на вечорницях? (Вас., III, 1960, 31); Що ж: двоє [бійців] було забито, дехто ранений, а решта дякувала фортуні за відсутність куль у револьверові (Ю. Янов., І, 1958, 108); * У порівн. Схиливши білу головку, наче дякував [первоцвіт] золотому сонечку, що воно першому дало спроможність побачити веселе свято весни… (Коцюб., І, 1955, 75); // Уживається як слово, яким виражають вдячність за зроблене добро, виявлену увагу. — Прощайте, дякую! — він [Соловей] до Осла озвався (Гл., Вибр., 1957, 140); -Дякую, дядино, я не голодний (Багмут, Опов., 1959, 4).
Бо́гові (бо́гу) дя́кувати див. бог.
ДЯКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм., рідко. Бути дяком. Дякував він лише кілька років (Збан., Малин. дзвін, 1958, 185). ’
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 451.