ДУШОГУ́БКА, и, ж., розм.

1. Жін. до душогу́б.

2. Невеликий, перев. видовбаний з дерев’яної колоди, хиткий човен. На маленькій, хисткій душогубці плив рибалка (Десняк, І, 1955, 73); По ріках і морях слов’яни робили походи в човнах-душогубках, видовбаних із стовбурів дерев (Іст. середніх віків, 1955, 7).

3. Спеціально обладнана автомашина, що використовувалась німецько-фашистськими загарбниками для отруювання людей газами. Тих нещасних, що залишилися в лікарні, фашисти незабаром вивезли в душогубках за місто (Сміл., Сашко, 1957, 177). 29 9-1023

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 449.

Душогу́бка, ки, ж.

1) Душегубка, убійца. Ой помалу, малу, душогубко, грай, да не врази ж мого серденька вкрай: ти ж мене, сестро, з світу згубила, ніж у серденько да й устромила. ЗОЮР. II. 22.

2) Маленькая лодка, преимущественно выдолбленная изъ одного дерева. Вас. 152. Сим. 152.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 461.