ДУРНІ́СІНЬКО, присл., розм.

1. Даром, ні за що, без оплати. — Нажала тобі дурнісінько півкопи жита, а ти й добридень не скажеш! (Н.-Лев., II, 1956, 8); — Справді світ інший настає, — думала стара, — бо брат з брата дурнісінько гроші цупить, не соромлячись ні людей, ні бога (Коцюб., І, 1955, 108).

2. Зовсім даремно, без потреби, без причини. — Ти дурнісінько на мене сердишся. Я молода, люблю товариство, — без його мені важко, — нудьга бере (Н.-Лев., III, 1956, 101).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 441.

Дурні́сінько нар.

1) Совершенно глупо.

2) Совершенно напрасно. Так дурнісінько вилаяла мене. Харьк.

3) Совершенно даромъ. Утік панич, выкормивши коні дурнісінько. Хата, 95. Оце помилилась, не переміряла добре різи та й нажала отій грапині дурнісінько півкопи жита. Левиц. Пов. 337.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 457.