ДУ́РНО, присл., розм.
1. Даром, ні за що, без оплати. Товариство наше мало невеличкий склад книжок, із якого можна було їх набувати або брати дурно для роздачі при нагоді в селі (Сам., II, 1958, 393); Хлопчики не їдять дурно партизанського хліба, а всі працюють зв’язківцями (Шер., В партиз. загонах, 1947, 77).
2. Даремно, марно. Не жаль мені доріженьки, Що пилом припала, А жаль мені дівчиноньки, Що дурно пропала (Укр.. лір. пісні, 1958, 274); // Без використання, без ужитку. — Гроші дурно лежать, дармують і не дають ніякої користі, ні навіть процентів (Н.-Лев., III, 1956, 380); Через літо вони [чоботи] дурно стояли, зате взимі ішли або на Аницю, а тоді Йван дома сидів, або на Йвана, а тоді Аниця в хаті лишалася (Март., Тв., 1954, 44); // Без діла. Стара й сама годинки не посидить дурно (Вовчок, 1, 1955, 16).
3. Без покарання. Вже хотіли [хлопці] дременути звідти, бо знали, що їм цей годинник не минеться дурно (Мик., II, 1957, 346).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 441.