ДУРЕ́ПА, и, ж., зневажл. Розумове обмежена, тупа жінка. На його нещастя, баба виявилась цілковитою дурепою (Ю. Янов., І, 1958, 538); Варвара усміхнулася в темряві.. Добре, що ніхто не може побачити в цю хвилину її обличчя, мав би нагоду пересвідчитись, які самовдоволені дурепи бувають на світі (Перв., Дикий мед, 1963, 483); // Уживається як лайливе слово. — Ну й дурепа ж ти, Віро! — зауважив Юрій і зачинився в своїй кімнаті (Бурл., Напередодні, 1956, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 438.