Дуна́й, на́ю, м.

1) Разливъ воды, вообще большое скопленіе воды. Ой за горами вода дунаями, ой там козаченько коня напуває. Чуб. V. 760. По-над дунаями вода стоянами, ой там козаченько коня напуває. Чуб. V. 329.

2) Рѣка Дунай. О. 1862. V. 103. Ум. Дуна́єнько, дуна́єчко. Течуть річеньки, течуть бистренькі із тихого Дунаєньку. Грин. ІІІ. 526. Текла вода з Душечка, а другая з моря. Грин. ІІІ. 558.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 456.

Дуна́й —

1) ріка в Східній Євро­пі, яка протікає нижнім своїм рі­чищем по території України, впа­даючи у Чорне море; на ній стоїть українське місто Ізмаїл; оспівана в народних думах та піснях, то­му там зустрічаємо пестливі — Дуа́єнько, Дуна́єчко; після розгрому Запорозької Січі частина козаків переселилася з Дніпра на Дунай, утворивши Задунайську Січ. Біль­ше, турок, за Дунай виходити не думай (приказка); Заїхав за Дунай та й додому не думай (М. Номис); Над річкою над Дунаєм Короговка в’ється, Ой, там-то наш пан Супрун Зтатарином б’ється (пісня); Я тобі Дунай-річку До пісочку переп’ю (пісня); Стародавню Січ розруйнували. Хто на Кубань, хто за Дунай (Т. Шевченко); Текла вода з Дунаєчка, а другая з моря (Б. Грінченко);

2) (з малої літери) розлив во­ди, взагалі велике її нагромаджен­ня («Ой за горами вода дунаями. Ой там козаченько коня напу­ває»); раніше дунаєм звалося будь-яке водоймище, оскільки саме слово (точніше його корінь, спіль­ний для інших назв рік — Дон, До­нець, Дніпро, Дністер) означає воду взагалі; у «Слові о полку Ігоревім» дунай — це річка взагалі, вода: «На дунаї Ярославнин голос слишиться», «Дівиці поють також на ду­наї»; те саме бачимо і в народних піснях;

3) (з великої літери) судячи з веснянок, можливо, міфологічна істота як уособлення річки, потоку (мати дочку застерігає: «Не становись край Дунаю! Дунай зведе з ума: за рученьку іздавне, зол от перстень іздійме»); у деяких піснях чесання дівчиною волосся (ко­си) безпосередньо пов’язується з уособленим Дунаєм: «Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше» (можливо, Дунай, сим­волізуючи звабника, віщує нещас­ливу дівочу долю); Дунай не лише уособлення річки, але й моря: «Як піду я до Дунаю, Гукну-крикну не помалу, — Озветься моя доля По тім боці синього моря», а також криниці: «Було мене утопити, де Дунай-криниця».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 206-207.