ДУ́МНИЙ, а, е.
1. розм. Заглиблений у думки; задумливий, замислений. А Настя мені якось і каже: — Так от чого матуся така думна ходила!.. (Вовчок, І, 1955, 262); Чорнобривцями заквітчаний [на фото], у рушник прибраний, а сам думний та сумний… (Вас., Вибр., 1954, 13); // Який виражає заглибленість у думки. Старий промовив: — недоуми! Занапастили божий рай!.. І думнеє Чоло похмаріло… (Шевч., II, 1953, 26); Хлопець мовчить. Лице його стає таке думне, горде, хороше (Вас., II, 1959, 55).
2. рідко. Те саме, що гордовитий. — Чого ж ти така думна? чого погорджаєш поповичами? (Свидн., Люборацькі, 1955, 87).
3. іст. Прикм. до ду́ма 3. Коли скликали віщі дзвони На думну раду козаків, — Любові й дружби мак червоний У Переяславі зацвів (Рильський, Поеми, 1957, 401); // Стос. до боярської думи. Бояри, стольники, думні дяки та всякі інші царедворці — не раз і не два зазирали з-за важких дверей, але цар їм дражливо кивав, щоб не вступали (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 562).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 436.