ДУ́ЖИЙ, а, е; вищ. ст. ду́жчий.
1. Який має велику фізичну силу; сильний. На лихо собі Корній вдався парубком гарним, — високий, дужий, у плечах широкий (Л. Укр., III, 1952, 559); Дужі коні не йшли, а бігли, й з-під полички плуга виверталася масна скиба (Чорн., Визвол. земля, 1959, 201); Отроша схопив дужими руками Трохима за комір і поставив на ноги (Десняк, І, 1955, 429).
2. Дуже великий, значний щодо сили, ступеня вияву і т. ін. Далеко, далеко в зеленому степу лунає дужий баритон вівчаря (Н.-Лев., III, 1956, 315); Дужий степовий вітер дув поривами, знімаючи куряву понад шляхом (Смолич, V, 1959, 588); Раптом дужий стусан у спину урвав мої думки (Кол., На фронті.., 1959, 196); Дужий потік повітря зірвав з Безвіконного кепку (Донч., І, 1956, 480).
3. Який має велику силу, авторитет, вплив; могутній. Ой, прослалась доріженька Від Дніпра до Ужа — Тепер наша Україна Велика та дужа (Укр.. думи.., 1955, 541); Вінок безсмертя сплітайте, сестри! Поета славить країна дужа..! (Рильський, II, 1960, 124).
4. у знач. ім. ду́жі, жих, мн. Люди з твердим, стійким, вольовим характером. Покоління дужих не здолати! (Уп., Вітчизна миру, 1951, 46).
5. Фізично здоровий, не хворий. Дядина все коло мене клопочеться. — Нічого, тіточко, — кажу їй. — ..Я дужа, зовсім дужа (Барв., Опов.., 1902, 68); Бажаю Вам якнайбільше здоров’я. Будьте веселі й дужі (Коцюб., III, 1956, 250).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 433.