ДУБІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок. Втрачати чутливість, гнучкість, рухливість від холоду (про людину, частини її тіла). А руки дубіли. І вийти обігрітися, а чи навхрест збити ті руки не можна (Ле, Мої листи, 1945, 77); Дубіючи в крижаній воді, забиває [Оленчук] обухом кілля (Гончар, Таврія.., 1957, 711); // Ставати твердим, густим, жорстким. Вночі земля дубіла від морозу, поймалась тонким, блискучим, мов скло, льодком (Коз., Серце матері, 1947, 163); На холод, на мороз, від якого обмерзає, дубіє одяг, уже ніхто не зважа (Гончар, Таврія.., 1957, 699); // перен. Втрачати здатність рухатися, застигати в якому-небудь положенні від страху, захоплення, здивування, напруги і т. ін. Юра повертається, щоб мерщій бігти назад. І ноги дубіють від жаху (Смолич, II, 1958, 15); Вона була така гарна і така смілива, що в її присутності в Йоньки дубів язик і не міг вимовити й слова (Тют., Вир, 1960, 226).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 429.