ДУ́БЛЕНИЙ, а, е.

1. Діепр. пас. мин. ч. до дуби́ти.

2. прикм. Який піддавався дубленню. Пригадай, як гримів у поході барабан наших дублених шкур (Перв., І, 1958, 125); // Зробл. із шкір, що піддавалися дубленню. Вискакує з кабіни чоловік у дубленому кожусі (Шиян, Гроза.., 1956, 620).

3. прикм., перен., розм. Обвітрений, огрубілий (про шкіру обличчя, рук і т. ін.). З’єднав [Лесь] свою долоню з Мар’яновою, і на них строкарі.. почали класти свої дублені, репані і морщені руки… (Стельмах, Хліб.., 1959,209).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 429.

Дубле́ний, а, е.

1) Вымоченный въ дубилі. Шух. І. 254. О кожѣ: выдѣланный.

2) Одеревенѣлый, окоченѣлый. Один тільки мови між їми не вів, нікуди й не гляне, зовсім мов дублений. Сніп. 160. Не ворог, хто уже дублений, не супостат, чий труп нікчемний на полі без душі лежить. Котл. Ен.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 452.