ДУБЕ́ЦЬ, бця́, ч.

1. Відламана (перев. тонка, гнучка) гілка без листя. Клумби були штучно обтикані черепицею та обплетені дубцями з ліщини (Н.-Лев., III. 1956, 232); На дубці, приткнутім до носа човна, майоріла біла полотняна хустка (Ле, Україна, 1940, 345); Я мовчки одломив з верби молодий дубець — поганяти коня (Кос., Новели, 1962, 41).

2. рідко. Зменш, до дуб 1.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 429.

Дубе́ць, бця́, м.

1) Молодой дубъ. Ой у лісі під дубцем стоїть дівка з молодцем. Грин. ІІІ. 168.

2) Прутъ, палочка. Треба назламувать дубців з усякого дерева. Грин. І. 180. Поэтому также — розга. Не дубцем, так лозиною. Ном. Треба його дубцем бить. Грин. ІІІ. 553. Ум. Ду́бчик, ду́бчичок.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 451.

дубе́ць —

1) молодий дуб. Ой у лісі під дубцем стоїть дівка з молод­цем (Б. Грінченко);

2) відламана (перев. тонка, гнучка) гілка без листя, якою карають, б’ють (звідси також значення різки, лозини). Не дубцем, так лозиною (М. Номис); Треба його дубцем бить (Б. Грін­ченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 204.