ДУ́Б’Я, я, с. Збірн. до дуб 1. Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! (Укр.. казки, 1951, 179); Страшенне дуб’я гордо повиганяло свої голови вгору, широко розпросторило гілки на всі боки (Мирний, IV, 1955, 315).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 431.

Дуб’Я́, б’я́, с. соб. Дубы. Наворочав їй повну яму дуб’я. Мнж. 4.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 452.