ДРІБНИ́ЦЯ, і, ж.
1. Щось дрібне, незначне, таке, що не має істотного значення. Волію я, щоб мене саму зруйнувала любов, ніж щоб її зруйнували дрібниці (Л. Укр., III, 1952, 685); Дуже побитий за якусь дрібницю мачухою, втік [Гордійко] із хати (Крот., Вибр., 1959, 22); Така прекрасна справа, а ляснула через дрібницю (Вишня, І, 1956, 236); // перев. мн. Деталі, подробиці. Виклавши до найменших дрібниць зміст «Сатани в бочці».., Галя почала роздавати ролі (Вас., І, 1959, 119); Щепкін, який до дрібниць знав провінціальне життя, зрозумів і розкрив Гоголя, як ніхто (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 330); // у знач. присудк. сл. Не варте уваги, не має істотного значення. У Вас ще є краща мета в житті! Вам треба бути здоровим і працювати, а решта дрібниці (Коцюб., III, 1956, 444); — А чому ж лоб перев’язаний і на пов’язці кров… — Це дрібниця. Трошки шаблею зачепив гайдамака (Шиян, Гроза.., 1956, 341).
◊ Розмі́нюватися (розміняти́ся) на дрібни́ці — займатися чим-небудь несерйозним, незначним, не вартим уваги.
2. Предмет невеликого розміру і другорядного значення. Мушу признатися, що це був перший і останній раз, коли Сев користався трюмо для таких дрібниць, як комірець і краватка (Ю. Янов., II, 1958, 41); Ще четверо хлоп’ят в танку поралися коло своїх механізмів, не шкодуючи казенного мастила і інших дрібниць (Ю. Янов., І, 1958, 275).
3. тільки мн., діал. Дрібушки (див. дрібу́шки1 1). Дівчата-русначки заплітаються там в дрібниці (Свидн., Люборацькі, 1955, 4).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 414.