ДРЮК, а, ч. Велика товста дерев’яна палиця. На другий раз наука, — не ходи в ліс без дрюка! (Укр.. присл.., 1955, 275); В сінях зробився стукіт. Дрюк, котрим підперті були двері хатні, упав (Фр., VIII, 1952, 267); Петро не встиг перехопити канчука і, злий, оперіщив дрюком гайдука, аж той заревів, як бугай, і кинувся тікати (Панч, III, 1956, 200); * Образно. Один Василь сидів собі одсторонь, схиливши голову на руки. Раз — порваний каптан, вдруге — дрюк за урок, втретє — без обіду — все це не веселило його (Мирний, IV, 1955, 112).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 427.

Дрюк, ка, м. Толстая падка, дубина. Ном. № 7094. Ой ви хлопці, ви добрі молодці, та беріте дрюки в руки, бийте, бийте, бийте і в’яжіте, на нові вози кладіте. Мет. 453. Кинувсь ляшок до канчука, а козак до дрюка: «оце ж тобі, вражий сину, з душею розлука». Н. п. Ум. Дрючо́к, дрюче́чок. Ув. Дрючи́ще. Чуб. V. 1124.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 450.