ДРУЖИ́НА, и.

1. ж. Одружена жінка стосовно до свого чоловіка. Заколисаний родинним щастям з любою дружиною, Семен забув на свої колишні турботи (Коцюб., І, 1955, 109); Він узяв собі дружину, маленьку, кволу, але щиру до роботи жінку (Чорн., Визвол. земля. 1959, 42).

2. ч., заст., поет. Одружений чоловік стосовно до своєї жінки. Якби мені крила, крила Соколинії, Полетіла б я за милим, За дружиною (Шевч., II, 1953, 167); [Сербин:] Не можу я стати тобі дружиною навік, бо коли ти і сама усе узнаєш, то не підеш зо мною (Вас., III, 1960, 33).

3. ж. Група, загін, добровільне об’єднання людей, створене з якою-небудь метою. В Києві, Одесі, Миколаєві в грудневі дні [1905 р.] озброювались робітники, формувались бойові дружини (Іст. УРСР, І, 1953, 611); В усіх кварталах міста створено санітарні дружини (Кучер, Чорноморці, 1956, 112); З народної ініціативи виникли і користуються довір’ям такі нові форми участі трудящих у зміцненні порядку, як товариські суди та добровільні народні дружини (Матер. XXI з. КПУ, 1960, 69).

4. ж. У стародавній Русі — збройний загін, що становив постійну військову силу князя і брав участь в управлінні князівством. Та ось, наче смерті яма, Відчинилась міська брама І з дружиною малою Вийшов князь з Переяслава (Фр., XIII, 1954, 369); Велика воєнна здобич, що потрапляла до рук слов’янської знаті, збагачувала її і давала можливість утримувати добре озброєні дружини (Іст. СРСР, І, 1957, 26).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 424.

Дружи́на, ни

1), об. Каждый изъ супруговъ — какъ мужъ, такъ и жена. Да поможи, Боже, на рушничку стати: тоді не розлучить ні батько, ні мати, ні чужая чужина, коли судилася дружина. Мет. 53. З великою худобою битись да сваритись, з хорошою дружиною на світі нажитись. Мет. 83. Ой як буду, моя матусенько, да я в війську помірати, приймай мою вірную дружину да за рідну дитину. Мет. 241. Чоловіче мій, дружино моя, завіз ти мене, де роду нема. Мет. 246.

2) ж. Товарищи, дружина, слуги. Хвалиться стрілкою перед дружинкою: да нема у дружини такої стріли, як у самого пана Івана. Чуб. ІІІ. 288. Ум. Дружи́нка, дружи́нонька, дружи́ночка. Чуб. ІІІ. 288. Маркев. 136. Грин. ІІІ. 429. Мил. 205. Що білая лебедина Дунай сколотила, невірная дружинонька жалю наробила. Чуб. ІІІ. 137. Негідняя дружиночка молодому світ зав’яже. Чуб. V. 31. Борейкова дружинонька волає долами: один каже до другого: «Вже пана не мами». Гол. І. 14.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 448.

дружи́на —

1) (зменшено-пестли­ві — дружи́нка, дружи́нонька, дружи́ночка) у народнопоетичній творчості — кожне з подружжя, як чоловік, так і жінка (див. ще жі́нка 2). Всяка кузочка свою дружину має (прислів’я); Да поможи, Боже, на рушничку стати: тоді не розлу­чить ні батько, ні мати, ні чужая чужина, коли судилася дружина (А. Метлинський); Чоловіче мій, дружино моя, завіз ти мене, де роду нема (А. Метлинський); Якби мені крила, Крила соколинії, Полетіла б я за милим, За дружиною (Т. Шев­ченко); Що білая лебедина Дунай сколотила, Невірная дружинонька Жалю наробила (П. Чубинський);

2) у Київській Русі — збройний за­гін, що становив постійну військо­ву силу князя і брав участь в управ­лінні князівством; опора князя, бо військо було безпосередньо по­в’язане з ним і від нього залежало, тому дружинників називали ще княжими мужами або боярами; це була більша дружина, бо була й менша дружина — отроки, або дітські; пізніше — просто това­риш, довірена особа, слуга (похо­дить від слова друг, тобто «това­риш, довірений при товарі, цебто маєтку, худобі»). Та ось, наче смер­ті яма, Відчинилась міська брама, І з дружиною малою Вийшов князь з Переяслава (І. Франко); Хвалиться стрілкою перед дружинкою: да нема у дружини такої стріли, як у самого пана Івана (П. Чубинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 202.