ДРАПОНУ́ТИ і ДРЯПОНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм. Підсил. до драпну́ти, дряпну́ти. — Дя-дя! — закричав хлопчик і драпонув поза хату (Свидн., Люборапькі, 1955, 211); — Ех, — зітхав старий Сорохан, — і чого б тим польським панам та було в свій час і нашу Вижницю собі не загарбати, оце б вони й від нас драпонули, та й були б ми разом із кутськими під Радянською владою! (Мур., Бук. повість, 1959, 123); Червоний від гніву, староста наказував писареві: — У волості скажи, кому слід, щоб цього баламуту [Ярему] мотузками скрутили, бо він обов’язково дорогою дряпоне в ліс (Кочура, Зол. грамота, 1960, 55).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 408.